ІНСТРУКЦІЯ
для медичного застосування препарату
КОРДАРОН®
(CORDARONE®)
Загальна характеристика:
міжнародна назва: amiodarone;
основні фізико-хімічні властивості: прозора рідина блідо-жовтого кольору;
склад: 1 мл розчину містить 50 мг аміодарону гідро хлориду;
допоміжні речовини: спирт бензиловий, полісорбат 80, вода для ін'єкцій.
Форма випуску. Розчин для ін’єкцій.
Фармакотерапевтична група. Анти аритмічні препарати ІІІ класу.
Код АТС С 01B D01.
Фармакологічні властивості.
Фармакодинаміка.
Анти аритмічні властивості.
Подовжує 3 фазу потенціалу дії серцевих клітин без модифікації ступеня його висоти або підйому (III клас за класифікацією Vaughan Williams). Ізольоване подовження 3 фази потенціалу дії має місце за рахунок уповільнення току в калієвих каналах, без зміни токів у натрієвих або кальцієвих каналах.
Спричиняє брадикардичний ефект завдяки зниженню автоматизму синусового вузла. Така дія не є антагоністичною по відношенню до атропіну.
Має неконкурентну альфа та бета-анти адренергічну дію.
Уповільнює провідність у синоатріальному вузлі, передсердях та атріовентрикулярному (АV) вузлі, що більш виражено при прискоренні ритму.
Не змінює внутрішньошлуночкову провідність.
Збільшує рефрактерний період та зменшує збудливість міокарду на передсердному, АV- вузловому та шлуночковому рівнях.
Уповільнює провідність та подовжує рефрактерний період у додаткових атріовентрикулярних шляхах.
Не має негативного інотропного ефекту.
Серцево-легенева реанімація у випадку зупинки серця пов`язана з фібриляцією шлуночків, яка є резистентною до зовнішньої електроімпульсної терапії.
Ефективність та безпека застосування аміодарону внутрішньо венно у пацієнтів з зупинкою серця, що мала місце не в умовах стаціонарного лікування, та була пов`язана з фібриляцією шлуночків, резистентною до зовнішньої електроімпульсної терапії, оцінювалася при проведенні двох подвійних сліпих досліджень: в дослідженні ARREST порівнювали застосування аміодарону і плацебо та в дослідженні ALIVE порівнювали застосування аміодарону та лідокаїну.
Первинною кінцевою точкою оцінки стосовно цих двох досліджень було співвідношення кількості пацієнтів, які виживали до моменту госпіталізації.
У дослідженні ARREST 504 пацієнтів, у яких мала місце зупинка серця не в умовах стаціонару при фібриляції шлуночків або шлуночкової тахікардії «без пульсу», що не відповідала на 3 спроби дефібриляції та застосування епінефрину, були рандомізовані на 2 групи та отримували або 300 мг аміодарону, розведеного у 20 мл 5% розчину глюкози, що швидко вводився у вигляді ін`єкції у периферичну вену (264 пацієнти) або плацебо (258 пацієнтів). Серед 197 пацієнтів (39%), які вижили до моменту госпіталізації, застосування аміодарону суттєво підвищувало можливість проведення реанімації та госпіталізації: у 44% пацієнтів з групи, що отримувала аміодарон та 34% з групи, що отримувала плацебо (р = 0.03).
Після корекції інших факторів, які могли впливати на результат, кореговане співвідношення шансів на виживання становило 1.6 в групі, яка отримувала аміодарон у порівнянні з групою, яка отримувала плацебо (95% CI : 1.1 до 2.4; р = 0.02). У більшої кількості пацієнтів у групі, яка отримувала аміодарон, спостерігалися гіпотензія (59% проти 48%, р = 0.04) або брадикардія (41% проти 25%, р = 0.004) у порівнянні з групою, яка отримувала плацебо.
У дослідженні ALIVE 347 пацієнтів з шлуночковою фібриляцією, що не відповідала на 3 спроби дефібриляції або які демонстрували рецидив після початково ефективної дефібриляції, були рандомізовані на групу, яка отримувала аміодарон (5 мг/кг приблизної маси тіла, розведеного у 30 мл 5% розчину глюкози) та плацебо лідокаїну, та групу, яка отримувала лідокаїн (1,5 мг/кг у концентрації 10 мг/мл) і плацебо аміодарону з вмістом такого ж розчинника (полісорбат 80). Серед 347 пацієнтів застосування аміодарону суттєво підвищувало можливість проведення реанімації та госпіталізації: у 22.8% у групі, яка отримувала аміодарон (41 зі 180 пацієнтів), та 12% у групі, яка отримувала лідокаїн (20 зі 167 пацієнтів), р = 0.009.
Після корекції інших факторів, які могли впливати на можливість виживання, кореговане співвідношення шансів виживання до госпіталізації становило 2.49 серед пацієнтів, які отримували аміодарон (95% CI: 1.28 до 4.85; р = 0.007) по відношенню до пацієнтів, які отримували лідокаїн. Розбіжностей між 2 групами пацієнтів не спостерігалось відносно кількості пацієнтів, які потребували лікування брадикардії із застосуванням атропіну або корекції артеріального тиску із застосуванням допаміну або відносно кількості пацієнтів, які отримували лідокаїн (на додаток до лікування за протоколом досліджень). Кількість пацієнтів, у яких спостерігалася асистолія після проведення дефібриляції та лікування за протоколом дослідження, була більша у групі, яка отримувала лідокаїн (28.9%), ніж у групі, яка отримувала аміодарон (18.4%), р = 0.04.
Фармакокінетика. Кількість внутрішньо венно введеного аміодарону в крові швидко знижується при одночасному насиченні тканин препаратом та надходженні його до рецепторних ділянок. Максимум активності досягається через 15 хвилин та знижується впродовж більш ніж 4 годин.
Показання для застосування. Тяжкі порушення серцевого ритму, коли лікування шляхом перорального застосування аміодарону недоцільне, зокрема таких, як:
передсердна аритмія з високою частотою скорочень шлуночків;
тахікардія, пов’язана з синдромом Вольффа-Паркінсона-Вайта;
документовані симптоматичні шлуночкові порушення ритму, що призводять до непрацездатності.
Серцево-легенева реанімація при зупинці серця, яка виникала внаслідок фібриляції шлуночків, та яка є резистентною до зовнішньої електроімпульсної терапії.
Спосіб застосування та дози.
У зв’язку зі складом препарату не застосовувати в концентрації менше, ніж вміст 2 ампул (300 мг) на 500 мл 5% розчину глюкози. Кордарон® можна вводити тільки на ізотонічному (5%) розчині глюкози.
Не розводити препарат ізотонічним розчином натрію хлориду, оскільки можливо утворення преципітату!
Не змішувати з іншими препаратами в одній ін фузійній системі.
Аміодарон слід вводити через центральні вени, крім випадків, що потребують застосування серцево-легеневої реанімації при зупинці серця внаслідок фібриляції шлуночків, яка є резистентною до зовнішньої електроімпульсної терапії. В останньому випадку, коли введення через центральні вени неможливе, можна вводити препарат через периферичні вени (див. розділ «Особливості застосування»).
Тяжкі порушення ритму, коли пероральне застосування препарату неможливе, крім серцево-легеневої реанімації при зупинці серця, яка виникала внаслідок фібриляції шлуночків, та яка є резистентною до зовнішньої електроімпульсної терапії: інфузія через центральні вени.
Навантажувальна доза для дорослих та дітей старше 3 років звичайно становить 5 мг/кг маси тіла хворого і вводиться тільки в 5% розчині глюкози, бажано за допомогою електричного ін фузійного насоса, протягом від 20 хвилин до 2 годин. Введення можна повторювати 2–3 рази протягом 24 годин. У зв’язку з короткочасною дією препарату необхідна його підтримуюча інфузія.
Підтримуюча доза для дорослих: 10–20 мг/кг на добу (в середньому від 600–800 мг до 1,2 г на добу) в 250 мл 5% розчину глюкози протягом декількох днів. З першого дня інфузії необхідно почати перехід на пероральний прийом препарату (по 3 таблетки на добу). За необхідності цю дозу можна збільшити до 4–5 таблеток на добу.
Підтримуюча доза для дітей старше 3 років: 10–15 мг/кг на добу. Тривалість терапії у такій дозі від декількох годин до декількох днів. За необхідності переходу на пероральну форму препарату прийом таблеток починають якомога раніше.
Серцево-легенева реанімація при зупинці серця, яка виникала внаслідок фібриляції шлуночків, та яка є резистентною до зовнішньої електроімпульсної терапії.
Щодо способу введення та з огляду на ситуацію, якої стосуються ці показання, рекомендується застосовувати центральний венозний катетер, за умови його наявності та готовності; інакше препарат можна вводити через найбільшу периферичну вену з якомога більшим кровотоком.
Початкова внутрішньо венна доза становить 300 мг (або 5 мг/кг), розчинена у 20 мл 5% розчину глюкози, ін’єкцію слід проводити швидко.
Можна розглянути можливість додаткового внутрішньо венного введення 150 мг аміодарону (або 2,5 мг/кг), якщо фібриляція шлуночків не знімається.
Не змішувати з іншими препаратами в одному шприці.
Побічна дія. Побічні ефекти класифіковані за системою органів та частотою виникнення: дуже поширені (≥ 10%), поширені (≥ 1%, <10%), непоширені (≥ 0,1%, <1%), поодинокі (≥ 0,01%, <0,1%), вкрай поодинокі (<0,01%).
Кардіологічні симптоми.
Поширені: брадикардія.
Вкрай поодинокі:
- виражена брадикардія, рідше – зупинка синусового вузла, зареєстрована у поодиноких випадках, особливо у пацієнтів похилого віку;
- проаритмогений ефект.
Шлунково-кишкові розлади.
Дуже поширені: нудота.
Реакції у місці введення:
Поширені: можливі запальні реакції, наприклад поверхневий флебіт після введення в периферичне венозне русло, такі реакції у місці введення як біль, еритема, набряк, некроз, крововилив, інфільтрація, запалення, флебіт та целюліт.
Печінкові симптоми.
Вкрай поодинокі випадки ушкодження печінки, які були діагностовані за підвищенням рівня трансаміназ у сироватці крові, перелічені нижче.
- Звичайно помірне та ізольоване підвищення рівня трансаміназ (у 1,5–3 рази вище за норму), це порушення звичайно нормалізується після зниження дози препарату або навіть спонтанно.
- Гостре ушкодження печінки, що потребує припинення лікування, з підвищенням рівня трансаміназ крові та/або жовтухою, іноді з летальним кінцем.
- Хронічне ушкодження печінки під час тривалого перорального застосування. Гістологія відповідає псевдо алкогольному гепатиту. Мінливий характер клінічної та біологічної картини (нестійка гепатомегалія, підвищення рівня трансаміназ крові у 1,5–5 разів вище за норму) свідчить про необхідність регулярного спостереження за функцією печінки. Діагноз хронічного ушкодження печінки слід брати до уваги у випадку навіть помірного підвищення рівня трансаміназ крові, що виявляється після лікування протягом понад 6 місяців. Ці клінічні та біологічні розлади зазвичай нормалізуються після припинення лікування. Зареєстровано декілька випадків необоротних наслідків.
Вплив на імунну систему.
Вкрай поодинокі випадки: анафілактичний шок.
Існують повідомлення щодо виникнення ангіо невротичного набряку (набряку Квінке).
Неврологічні симптоми.
Вкрай поодинокі випадки: доброякісна внутрішньо черепна гіпертензія (псевдо пухлина головного мозку).
Легеневі симптоми.
Вкрай поодинокі випадки:
гострий респіраторний дистрес-синдром, зазвичай пов’язаний з інтерстиціальною пневмопатією, зрідка з летальними наслідками, іноді у період безпосередньо після хірургічного втручання (можливо, через взаємодію з високими дозами кисню). Слід розглянути можливість відміни аміодарону та оцінити доцільність кортикостероїдної терапії;
бронхоспазм і/або апное у випадку тяжкої респіраторної недостатності, особливо у пацієнтів, хворих на астму;
існують повідомлення щодо крововиливів у легені.
Ушкодження шкіри.
Вкрай поодинокі випадки: пітливість, випадання волосся.
Судинні симптоми.
Поширені: зниження артеріального тиску, звичайно помірне та короткочасне; трапляються випадки вираженої гіпотензії або циркуляторного колапсу, особливо після передозування або надмірно швидкого введення.
Вкрай поодинокі випадки: припливи.
Протипоказання. Відома підвищена чутливість до йоду, аміодарону або інших компонентів препарату.
Синусова брадикардія, синоатріальна блокада серця за відсутності ендокардіального кардіостимулятора (штучного водія ритму).
Синдром слабкості синусового вузла за відсутності ендокардіального кардіостимулятора (ризик зупинки синусового вузла).
Порушення атріовентрикулярної провідності високого ступеня за відсутності ендокардіального кардіостимулятора.
Гіпертиреоїдизм через ризик його загострення під дією аміодарону.
Судинна недостатність (судинний колапс).
Тяжка гіпотензія.
Дитячий вік до 3 років (через присутність у складі препарату бензилового спирту).
ІІ і ІІІ триместри вагітності.
Період годування груддю.
Одночасне застосування з препаратами, які можуть спричинювати пароксизмальну тахікардію типу “torsades de pointes”:
анти аритмічні препарати Iа класу (хінідин, гідрохінідин, дизопірамід);
анти аритмічні препарати III класу (соталол, дофетилід, ібутилід);
інші препарати, наприклад, бепридил, цизаприд, дифеманіл, еритроміцин (внутрішньо венно), мізоластин, моксифлоксацин, спіраміцин (внутрішньо венно), вінкамін (внутрішньо венно) (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами»).
сультоприд.
Ці протипоказання не стосуються випадків застосування аміодарону для серцево-легеневої реанімації при зупинці серця, яка виникала внаслідок фібриляції шлуночків, та яка є резистентною до зовнішньої електроімпульсної терапії.
Передозування. Не існує інформації відносно передозування аміодарону при внутрішньо венному введенні.
Можливі синусова брадикардія, шлуночкова аритмія, особливо пароксизмальна тахікардія типу “torsades de pointes”, печінкова недостатність.
Лікування повинно бути симптоматичним. З огляду на кінетичні властивості препарату, рекомендується спостереження функції серця протягом тривалого часу. Аміодарон і його метаболіти не піддаються діалізу.
Особливості застосування. Зауваження стосовно способу застосування.
Інфузія через центральні вени: тяжкі порушення ритму, коли пероральне лікування неможливе, за винятком серцево-легеневої реанімації при зупинці серця, яка виникала внаслідок фібриляції шлуночків, та яка є резистентною до зовнішньої електроімпульсної терапії.
Ін’єкційний аміодарон повинен вводитися через центральні вени, оскільки введення через периферичні вени може спричинити місцеві реакції, такі як поверхневий флебіт. Ін’єкційний аміодарон необхідно вводити тільки у вигляді інфузії, оскільки навіть дуже повільна ін’єкція препарату може загострити гіпотензію, серцеву недостатність або тяжку респіраторну недостатність (див. розділ «Побічна дія»).
Серцево-легенева реанімація при зупинці серця, яка виникала внаслідок фібриляції шлуночків, та яка є резистентною до зовнішньої електроімпульсної терапії.
Застосування через периферичні вени зазвичай не рекомендується, оскільки існує ризик виникнення гемодинамічних порушень (тяжка гіпотензія, судинна недостатність); інфузію через центральні вени слід застосовувати завжди, коли це можливо.
Рекомендується застосовувати центральний венозний катетер, за умови його наявності та готовності; інакше препарат можна вводити через периферичні вени – найбільшу периферичну вену з якомога більшим кровотоком.
Нагляд у відділенні інтенсивної терапії з постійним спостереженням за артеріальним тиском та ЕКГ необхідно застосувати якомога скоріше.
Якщо терапію аміодароном необхідно продовжувати, його вводять у вигляді інфузії через центральні вени з постійним спостереженням за артеріальним тиском та ЕКГ.
Серцеві ефекти, пов’язані з застосуванням аміодарону. Спостерігалися випадки нової або загострення існуючої аритмії, що піддається лікуванню.
Аритмогенний ефект аміодарону слабкий, навіть нижчий за більшість анти аритмічних препаратів, і зазвичай спостерігається у комбінації з певними препаратами та при порушеннях електролітного балансу.
Легеневі ефекти, пов’язані з застосуванням аміодарону. Спостерігалося декілька випадків інтерстиціальної пневмопатії при застосуванні ін’єкційного аміодарону. Поява диспное або сухого кашлю, ізольованих або з погіршенням загального стану, вказує на можливість легеневої токсичності, наприклад, інтерстиціальної пневмопатії, та потребує контролю за станом пацієнта за допомогою радіологічних методів обстеження.
Крім того, спостерігалися поодинокі випадки гострого респіраторного дистрес-синдрому у пацієнтів, які лікувалися аміодароном, у період безпосередньо після хірургічної операції. Тому рекомендується ретельно спостерігати за станом таких пацієнтів під час штучної вентиляції легенів.
Печінкові ефекти, пов’язані з застосуванням аміодарону. Тяжка гепатоцелюлярна недостатність, іноді з летальним кінцем, може розвинутися протягом 24 годин після початку застосування ін’єкційного аміодарону.
Рекомендується регулярний контроль за функцією печінки на початку лікування та постійно під час всього курсу лікування аміодароном.
Порушення електролітного балансу, особливо гіпокаліємія. Важливо брати до уваги ситуації, що можуть асоціюватися з гіпокаліємією і можуть спровокувати появу проаритмогенних ефектів. Гіпокаліємію слід ліквідувати до застосування аміодарону.
За винятком екстрених ситуацій, ін’єкційний аміодарон необхідно застосовувати тільки в спеціалізованих відділеннях інтенсивної терапії за умови постійного моніторингу (ЕКГ, артеріальний тиск).
Анестезія. Перед хірургічним втручанням необхідно поінформувати анестезіолога про те, що хворий отримує аміодарон.
Постійне лікування аміодароном може підвищити ризик розвитку гемодинамічних побічних ефектів, пов’язаних з загальною або локальною анестезією, таких як: брадикардія, гіпотензія, зниження хвилинного об’єму серцевого викиду та порушення провідності.
Комбінації з бета-блокаторами, крім соталолу (протипоказана комбінація) та есмололу (комбінація потребує застережень при застосуванні), верапамілом та дилтіаземом слід розглядати лише для запобігання шлуночковим аритміям, що загрожують життю, і для серцево-легеневої реанімації при зупинці серця внаслідок фібриляції шлуночків, яка є резистентною до зовнішньої електроімпульсної терапії.
Вагітність. Дослідження на тваринах не виявили тератогенної дії препарату. За відсутності тератогенної дії у тварин, не очікується тератогенної дії у людей. На даний час речовини, що спричиняють вади розвитку у людей, також мають тератогенну дію у тварин, як свідчать результати досліджень, коректно проведених на двох видах тварин.
Однак на сьогодні немає достатніх клінічних даних, щоб оцінити можливу тератогенну дію аміодарону при застосуванні в І триместрі вагітності.
Оскільки щитовидна залоза плоду починає зв’язувати йод з 14 тижня вагітності, не очікується впливу на щитовидну залозу плоду у разі попереднього застосування препарату. Передозування йоду при застосуванні цього препарату після зазначеного періоду може спричинити біологічний або клінічний (зоб) фетальний гіпотиреоїдизм.
Внаслідок цього застосування препарату протипоказане, починаючи з II триместру вагітності.
Годування груддю. Аміодарон та його метаболіти разом з йодом екскретуються в грудне молоко у концентраціях вищих, ніж їх концентрації в плазмі матері. Через ризик розвитку гіпотиреоїдизму у новонародженого немовляти годування груддю протипоказане під час лікування аміодароном.
Взаємодія з іншими лікарськими засобами. Препарати, які можуть спричинювати пароксизмальну шлуночкову тахікардію типу «torsades de pointes». Цю тяжку аритмію можуть спричинювати анти аритмічні та інші препарати. Гіпокаліємія є провокуючим фактором, як і брадикардія та вроджене або набуте подовження сегмента QT.
До препаратів, що спричинюють пароксизмальну шлуночкову тахікардію типу «torsades de pointes», зокрема, відносяться: анти аритмічні препарати Ia класу, анти аритмічні препарати III класу та деякі нейролептики.
Протипоказано одночасне застосування препарату Кордарон® з препаратами, які можуть спричинювати пароксизмальну шлуночкову тахікардію типу “torsades de pointes”:
анти аритмічні препарати Iа класу (хінідин, гідрохінідин, дизопірамід);
анти аритмічні препарати III класу (дофетилід, ібутилід, соталол);
інші препарати, такі як: бепридил, цизаприд, дифеманіл, еритроміцин (внутрішньо венно), мізоластин, вінкамін (внутрішньо венно), моксифлоксацин, спіраміцин (внутрішньо венно);
сультоприд.
При одночасному застосуванні з аміодароном існує підвищений ризик розвитку шлуночкових аритмій, особливо пароксизмальної тахікардії типу «torsades de pointes».
Ці протипоказання не стосуються випадків застосування аміодарону для серцево-легеневої реанімації при зупинці серця внаслідок фібриляції шлуночків, яка є резистентною до зовнішньої електроімпульсної терапії.
Не рекомендується комбінована терапія з нижчезазначеними препаратами.
Циклоспорин – при одночасному застосуванні з аміодароном відбувається підвищення рівня циркулюючого циклоспорину через зниження його метаболізму в печінці, ризик нефро токсичного ефекту.
Потрібен контроль концентрації циклоспорину в крові та функції нирок, коригування дози під час лікування аміодароном та після його відміни.
Ін’єкційна форма дилтіазему – ризик розвитку брадикардії та атріовентрикулярної блокади. Якщо така комбінація неминуча, необхідне ретельне спостереження за станом хворого та постійний електрокардіографічний контроль.
Галофантрин, пентамідин, люмефантрин – підвищений ризик розвитку шлуночкових аритмій, особливо пароксизмальної тахікардії типу «torsades de pointes». Якщо можливо, слід відмінити препарати, що не є протибактеріальними та ті, що провокують тахікардію типу «torsades de pointes». Якщо така комбінація неминуча, потрібен попередній контроль інтервалу QT і постійний електрокардіографічний контроль.
Нейролептики, які можуть спричинювати пароксизмальну тахікардію типу «torsades de pointes»: деякі фенотіазинові нейролептики (хлорпромазин, ціамемазин, левомепромазин, тіоридазин, трифлуоперазин), бензаміди (амісульприд, сульпірид, тіаприд, вераліприд), бутирофенони (дроперидол, галоперидол) та інші (пімозид).
При застосуванні аміодарону з вищезазначеними препаратами існує підвищений ризик розвитку шлуночкових аритмій, особливо пароксизмальної тахікардії типу «torsades de pointes».
З обережністю слід призначати в комбінації з Кордароном® нижчезазначені препарати.
Пероральні антикоагулянти – посилення антикоагулянтного ефекту та підвищення ризику кровотечі через підвищення концентрації антикоагулянтів в плазмі. Необхідно частіше контролю вати рівень протромбіну в крові та стежити за міжнародним нормалізаційним співвідношенням (МНС), корегувати дозу пероральних антикоагулянтів під час лікування аміодароном і після його відміни.
Бета-блокатори, крім соталолу (протипоказана комбінація) та есмололу (комбінація потребує застережень при застосуванні) – ризик порушення скорочувальної здатності серця, автоматизму та провідності (пригнічення компенсаторних механізмів симпатичної нервової системи). Необхідний клінічний та кардіографічний контроль стану хворого.
Бета-блокатори при серцевій недостатності (бісопролол, карведилол, метопролол) –порушення автоматизму та серцевої провідності (синергізм ефектів) з ризиком надмірної брадикардії. Підвищений ризик розвитку шлуночкової аритмії, зокрема, пароксизмальної шлуночкової тахікардії типу «torsades de pointes». Необхідні регулярні клінічний та кардіографічний контроль за станом хворого.
Препарати дигіталісу – пригнічення автоматизму (виражена брадикардія) та порушення атріовентрикулярної провідності.
При застосуванні дигоксину збільшується його концентрація в плазмі через зниження кліренсу дигоксину. Необхідний кардіографічний та клінічний контроль за станом хворого, контроль за рівнем дигоксину у крові та у разі необхідності корекція дози дигоксину.
Пероральна форма дилтіазему – ризик розвитку брадикардії та атріовентрикулярної блокади серця, особливо у хворих похилого віку. Необхідний електрокардіографічний та клінічний контроль за станом хворого.
Есмолол – порушення скорочувальної здатності серця, автоматизму та провідності (пригнічуються компенсаторні механізми симпатичної нервової системи). Необхідний електрокардіографічний та клінічний контроль за станом хворого.
Препарати, що викликають гіпокаліємію: діуретики, що сприяють виведенню калію (окремо або в комбінації), проносні засоби, амфотерицин B (внутрішньо венно), глюкокортикоїди (системні), тетракосактид – підвищений ризик шлуночкової аритмії, особливо пароксизмальної шлуночкової тахікардії типу «torsades de pointes» (гіпокаліємія є провокуючим фактором).
Необхідний кардіографічний, клінічний контроль за станом хворого та лабораторне обстеження.
Лідокаїн – ризик підвищення концентрації лідокаїну у плазмі з можливістю розвитку побічних неврологічних та серцевих ефектів через зниження його печінкового метаболізму під дією аміодарону. Необхідний клінічний та електрокардіографічний контроль за станом хворого, у разі необхідності контроль за рівнем концентрації лідокаїну в плазмі, за необхідності корекція дози лідокаїну під час застосування аміодарону та після його відміни.
Орлістат – ризик зниження концентрації аміодарону в плазмі та його активного метаболізму.
Необхідне клінічне та, у разі необхідності, електрокардіографічне спостереження за станом хворого.
Фенітоїн (та, ймовірно, фосфенітоїн) – підвищення концентрації фенітоїну в плазмі з ознаками його передозування, особливо неврологічними (зниження метаболізму фенітоїну в печінці). Необхідне клінічне спостереження, контроль концентрації фенітоїну в плазмі та за необхідності корекція дози.
Симвастатин – підвищення ризику розвитку побічних ефектів (залежно від дози), таких як рабдоміоліз (через зменшення метаболізму препарату, який знижує рівень холестерину, в печінці). Доза симвастатину не повинна перевищувати 20 мг на добу. Якщо при такій дозі неможливо досягнути терапевтичного ефекту, необхідно застосовувати інший статин, що не має зазначеної взаємодії.
Комбінації, які слід брати до уваги.
Засоби, що спричиняють брадикардію: блокатори кальцієвих каналів, що спричинюють брадикардію (верапаміл), бета-блокатори (крім соталолу), клонідин, гуанфацин, препарати дигіталісу, мефлохін, антихолін естеразні препарати (донепезил, галантамін, ривастигмін, такрин, амбенонім, піридостигмін, неостигмін), пілокарпін – при одночасному застосуванні з аміодароном існує ризик надмірної брадикардії (кумулятивні ефекти).
Умови та термін зберігання. Зберігати при кімнатній температурі (від +15°С до +25°С) в недоступному для дітей, захищеному від світла місці. Термін придатності – 2 роки.
Умови відпуску. За рецептом.
Упаковка. По 6 ампул по 3 мл у картонній коробці.
Власник торгової ліцензії. «САНОФІ-АВЕНТІС», Франція / «SANOFI-AVENTIS», France.
1-13, boulevard Romain Rolland, 75014 Paris, France.
Виробник. «Санофі Вінтроп Індастріа», Франція / «Sanofi Winthrop Industrie», France. Источник
Адреса. 1, rue de la Vierge AMBARES ET LAGRAVE 33565 - CARBON BLANC Cedex, France.